Горожанська ЗОШ I-III ст.
Матеріал з ТерноВікі
Зміст |
Адреса, телефони
Адміністрація
Фотогалерея
З історії навчального закладу
Музей "Історія рідного краю" Важливою складовою національного виховання є робота шкільного музею. Такий музей найтісніше пов"язаний з ідеєю часу, допомагає педагогам у формуванні історичної свідомості молоді, орієнтуванні її у минулому, сучасному і майбутньому. Він сприяє формуванню рис громадянина України, вихованню національної самосвідомості, духовному збагаченню особистості учня. В 1991 році педагогічна рада нашої школи вирішила створити кімнату- музей. Профіль музею визначили як краєзнавчий. Назвали його "Історія рідного краю". Ініціативна група педагогів, у яку ввійшли директор школи Джуман О. М., учитель історії Мельник П. І., учитель зарубіжної літератури Грабар Г. Й., учитель технічної праці Запухляк Б. Й., організували учнівський актив для комплектування фондів шкільного музею. Попередньо учні опрацювали відповідну літературу, де згадується село Горожанка.
За короткий час зібрали багато пам"яток минулого століття, речових доказів періоду ІІ світової війни, фотографій, листів, документів, які мали музейну цінність. Учні записали перекази, легенди, спогади старожилів про історію села. Учителі Мельник П. І., Сурмачевський В. Я., Грабар Г. Й., Запухляк Б. Й. багато попрацювали в державних архівах Тернополя, Львова, Івано-Франківська над матеріалами, що стосувалися нашого музею. Були зроблені фотокопії, ксерокопії, виписки з документів. Коли матеріали для експозиції були підібрані, працівники школи разом із спеціалістами художньої майстерні естетично оформили приміщення музею. З часом музей набув популярності не тільки серед учнів, але й серед жителів Горожанки.
Наші односельчани стали частими гостями музею: цікавилися експонатами, пропонували нові матеріали. Рада музею зібрала і систематизувала інформацію про життєву долю активістів "Просвіти", про боротьбу членів ОУН-УПА, про невинно засуджених і репресованих людей польською і радянською владами. Обов"язковими гостями музею є колишні жителі Горожанки, які нині проживають у США, Канаді та інших країнах. У перші роки незалежності України в школі відпрацьовувалась система національного виховання. Її центром став музей "Історія рідного краю".
Управлінням освіти Тернопільської обласної держадміністрації нашому музею було видано свідоцтво №19-09 "Про відомчу реєстрацію музею при закладі системи МО України"- "Музей "Історія рідного краю" Горожанської ЗОШ І-ІІІ ст. Монастириського району. Загальна кількість експонатів-1510 з них оригіналів-251
Наші традиції
Горожанка. Розкішна долина між мальовничими горбами, які ніби запашним вінком з рути-м"яти та барвінку обвивають її. Земля достатку і радості, смутку і печалі. Це історія нашого народу, що віками стогнав у ярмі, боровся за свою волю та кращу долю і живе сьогодні в незалежній українській державі. Відроджується сьогодні все, що роками було занесено мулом забуття. В умовах національного відродження поглибився інтерес до історії нашого села, його культури, зокрема до усної народної творчості.Фольклор передає нинішнім поколінням нагромаджений упродовж віків досвід наших предків, прищеплює загальнолюдські норми і принципи, почуття патріотизму, національної самосвідомості, любов до праці, до природи рідного краю. Велична і прекрасна, відома на весь світ наша українська народна пісня. Кожен зачарований нею, згадує її як своє чисте дитинство, красиву і ніжну юність.
Споконвіку у нас тут, на горожанській землі, лунала, звучала і голосила пісня наших предків. Народна пісня стояла над моєю колискою, вона йшла поруч із моєю юністю. І нині вона звучить у моїй душі, хоч волосся вже покрилося осінньою памороззю. Пісня прийшла до нас із глибокої давнини. Багато наших співачок вже відійшло у небуття, деякі з них, можливо, закінчали своє життя у снігах Сибіру і пісках Караганди. А яких співачок мало наше село, відколи я себе пам"ятаю. Це вони, берегині народної творчості нашого краю, нашої горожанської землі. Марія Михайлівна Скриник, Ганна Дмитрівна Кіт, Ганна Павлівна Француз, Ірина Іванівна Доскоч. Всю свою душу вкладали вони у свої пісні. Любили жарт і дотепне слово. Здається, ніде так гарно не співають, як у нашому селі. Чула я ці пісні ще маленькою дівчинкою, а трохи підрісши, любила їх слухати на весіллях, на вечорницях. Ці пісні лишаться у моєму серці навіки разом із обличчям тих виконавців, які так прекрасно співали їх.Якої лишень краси і величі пісні чула я тут, на весіллях! І чи є ще щось краще в світі за нашу безсмертну весільну драму? Вона є прекрасною і довготривалою.
А починається все задовго до самого дня весілля. Після того, як хлопець із дівчиною вирішують одружитися, у домі молодої відбувається сватання. Староста (він є близьким родичем хлопця) приходить у дім дівчини сватати її. Якщо батьки і дівчина дають згоду на одруження, то через декілька днів у домі нареченої відбуваються так звані "пироги". У суботу ввечері батько нареченого, староста і парубок із дівчиною беруть чорну курку і йдуть до священника додому "заносити на заповідь", тобто сповіщають, що вони вирішили одружитися. Після цього в домі молодої під час застілля домовляються про день весілля, про дальше сімейне життя молодих, про їх придане. Після того як батьки та наречені дійшли згоди, священник у церкві три неділі після Служби оголошує про наміри наречених одружитися, тобто "голосить заповідь". У селі кажуть: "Іван та Маруся занесли на заповідь". Причому священник у церкві не тільки "голосить заповідь", а запитує присутніх у людей, чи не мають вони зауважень, претензій до дівчини чи хлопця щодо їхнього морального способу життя. Тобто цей період "заповіді" є своєрідним екзаменом для наречених.
За кілька днів до весілля молода із дружкою та молодий із дружбою запрошують гостей на весілля: - Просили вас тато і мама. - Тітка і вуйко. - І ми просимо вас, приходьте на весілля до нас. У п"ятницю (колись це було у суботу) у домі молодої відбувається так званий вінок". Споконвіку вінок вважався найкращою оздобою голови дівчини. Він був елементом національного вбрання українки. Але вінок для молодої- це не тільки прикраса, а ще й свідоцтво дівочості. "До вінка" приходили всі запрошені дівчата, старші жінки, діти.
Вінок плести вміють всі, але в селі було декілька жінок, які досягли найбільшої майстерності у плетенні вінків і їх запрошували на цю церемонію. Це Явдоха Семенівна Чорній, Ганна Павлівна Француз, Ганна Йосипівна Підкамінецька. Живуть ще й сьогодні Марія Григорівна Цаль, Катерина Йосипівна Штогрин, Ганна Миколаївна Воробець, які і тепер плетуть вінки молодій. Слід сказати, що для нашого горожанського весілля характерний своєрідний спів, який називається ладканням. Це таке виконання
