Духовні провідники нашого краю (смт. Козлів)

Матеріал з ТерноВікі

Підготувала:
вчитель християнської етики
Добровольська О.М.

Наше селище Козлів було колись містечком і має історію в 540 років. Його історичні шляхи складні та багатогранні. А ще складнішою є доля Козлівської парафії. В 1841 році у нас була парафія Вознесення Господа нашого Ісуса Христа, і парохом у ній служив о. Микола Стрільбицький. На той час у Козлові була стара-престара дерев’яна церква, і стояла вона, найімовірніше, там, де тепер пошта або дитячий садок. Це підтверджує той факт, що сьогоднішній Будинок культури розміщений на колишньому цвинтарі. Коли у 1950-х роках добудовували до колишнього Народного дому кінозал та фойє, то будівельники з’ясували, що мають справу з старим кладовищем. А загальновідомо, що в багатьох селах цвинтарі розташовані відразу біля церкви.

У 1856 році польська громада селища (якої було значно більше, ніж українців) почала будувати собі новий храм – костьол (сьогоднішня Козлівська церква), але в дуже короткому часі з невідомих причин будівництво було припинено. З цього приводу є кілька версій, кожна з яких по-своєму ймовірна. Перша – це брак коштів, але в такому випадку робіт і не починали б. Друга версія – серйозний конфлікт між польською та українською громадами через місце, де взялися споруджувати храм. Третя – і найімовірніша – треба було негайно зводити школу, й очевидно, всі кошти вкладали в її будівництво. У 1880 році в Козлові проживало 3470 осіб, з них – поляків – 1501, жидів – 1038 і українців – 931. Будівництво костьолу було відкладено на десятиліття.

У 1872 або в 1873 році о. Миколу Стрільбицького змінив на парафії о. Філарет Бачинський, котрий понад 40 років життя віддав святій церкві, просвітницькій роботі на благо рідного народу. Саме на його долю випало продовжити спорудження храму, але вже не як костьолу, а як церкви, котра почала функціонувати лише з 1896 року. Це дані Шематизму Греко-Католицької Церкви Львівської єпархії за 1927 рік. Таким чином, стіни майбутньому храму добрих 35 років вистояли під дощами і снігами. Церква мала тоді 85 моргів поля і досить велике новозбудоване проборство.

Щодо костьолу, то польська громада збудувала його у 1870-1880 роках. Він стояв там, де нині поліклініка. Костьол був споруджений у готичному стилі, старі люди кажуть, що був дуже гарний як ззовні, так і всередині. Але війна не пощадила цього храму. Навесні 1944 року, коли в Козлові стояв фронт, костьол зруйнували німці.

Щодо жидів, то вони мали свою гарну синагогу, яку після війни переобладнали в житловий будинок, що збережений до сьогодні.

1914 року, саме перед війною, отця Філарета Бачинського змінив на парафії отець Костянтин Зарицький, котрий одночасно був і деканом Козлівського деканату.

В той же час у костьолі правив ксьондз Рокош. Він відіграв дуже негативну роль в розпалюванні ворожнечі між українцями, яких було значно менше, та поляками, котрі чулися господарями на цій території. З амвона костьолу Роком відверто говорив про свою неприязнь до українців. Він казав, що українці – то „людзі з чарним поднєбєнєм”. Ксьондз був „грубошкірий” та жадібний до грошей, жив у покоях і, навіть, відмовився поховати бідну полячку, бо її син не мав чим заплатити за похорон. Помер ксьондз від серцевого нападу, і ніхто за ним дуже не шкодував.

Зовсім протилежну характеристику дають старі люди отцю Зарицькому. Він був українським патріотом, був на висоті свого звання і свого покликання, вболівав за громадські справи, позитивно впливав на парафіян, виховував у них почуття національної гідності. Користувався великим авторитетом і повагою у козлівчан. Разом із отцем Зарицьким, котрий крім того, був деканом, працював отець В’ячеслав Ласовський, але про нього є дуже мало інформації. У старого священика Костянтина Зарицького, котрий працював з 1914-го по 1935-й рік, було три сини: Дем’ян (священик), Степан (лікар), Данило (вчитель) і дочка Ірина. Після смерті отця Зарицького його замінив син Дем’ян. Зарицькі жили у своєму будинку (сьогодні – це малий корпус школи). Степан займався приватною лікарською практикою, був одружений із Наталею, з дому Білинською, дочкою заможного українського селянина із Збаражчини. Вони мали дочку Олю. Відомо, що пані Наталя дуже вболівала за громадські справи, була простою, доступною, щирою і доброю, працювала в Товаристві „Просвіта”, гуртувала навколо себе молодих жінок і дівчат, передавала їм досвід і знання. Кажуть, що вона була найавторитетнішою жінкою в Козлові. Батько і сини Зарицькі й пані Наталя залишили по собі добру та вдячну пам’ять.

Однак саме із панею Наталею сталася велика трагедія. В 1940 році вона вирішила поїхати відвідати своїх батьків на Збаражчині. Приїхала – а любі тато і мати були вже у дорозі в Сибір. Чи доведеться побачитись? У страшному розпачі повернулася додому, а тут теж знущання: розграбована хата-читальня, якій вона віддала стільки сил та енергії. Куди не повернись – усе не так! Взяла собі це до голови – і не витримала психіка. Щасливе життя пані Наталі було настільки порушене, що вона вирішила покінчити його самогубством. Але це їй вдалося аж за третім разом. Спочатку кинулася в криницю. Витягнули. Потім зачепила мотузку. Зняли. І пані Наталя прийняла смертельну дозу отрути. Весь Козлів сумував і плакав за своєю улюбленицею. Її поховали на місцевому цвинтарі в родинному гробівці, поруч зі свекром – отцем Зарицьким. Самогубство пані Наталі було великою втратою для Козлова і в той же час – протестом проти більшовицького насильства. У 1942-1943 роках, під час німецької окупації нашого краю, Зарицькі вирвались у Канаду чи Сполучені Штати. У 1970-х роках вони приїжджали до Козлова у справі перепоховання батька. Так отець Зарицький через 40 років після смерті повернувся у рідну Галастівку (нинішня Августівка), звідки походив їх славний рід. Кажуть старі люди, що коли розкопали гріб, щоб перепоховати отця, то побачили, як усі священичі ризи залишилися нетлінними. Очевидно, Господь подбав про таке чудо.

В 1991 році на основі місцевого референдуму, який був проведений за погодженням із Львівською єпархією, та стараннями отця Омеляна Драпінського всі козлівчани стали греко-католиками без суперечок та розбрату.

З 1841 року на Козлівській парафії були такі священики:

• о. Микола Стрільбицький
• о. Філарет Бачинський
• Отець-декан Костянтин Зарицький
• Отець-декан Дем’ян Зарицький
• о. В’ячеслав Ласовський
• о. Мирослав Горін (1937 - І пол. 1939 рр.)
• о. Василь Іванчук (ІІ пол. 1939 – 1944 рр.)
• о. Василь Додик (1945 р.)
• о. Ярослав Дикисевич (1946 р.)
• о. Іван Амброзяк
• о. Теодор Цокало
• о. Євстахій Романюк (був 17 років) – батько Святішого патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира, який очолював цю Церкву перед Філаретом і якого після смерті поховали біля Софіївського собору на тротуарі за часів Л. Кравчука.
• о. Михайло Романів
• о. Роман Водяний
• о. Омелян Драпінський (1988 - 2006 рр.)
• о. Роман Гук (2006 р. - посьогодні)
  

Дяки:

• Б. Юрчинський (1850 - 1904 рр.)
• Миколай Веретельник (1904 – 1920 рр.)
• Стефан Маркевич (1920 - 1921 рр.)
• Павло Бачинський (1921 – 1922 рр.)
• Захарій Яструбець кий (1922 – 1944 рр.)
• Роман Мельничук (1944 – 1959 рр.)
• Іван Мовчко
• Володимир Кивух (посьогодні)

Церква була збудована в 1855 р.