О.Вишневський - Теоретичні основи сучасної української педагогіки

Матеріал з ТерноВікі

---

Версія 11:24, 6 квітня 2011

Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О.

Громадське життя Перше входження дитини у громадське життя відбувається ще на ранніх етапах її розвитку. Батьки беруть її зі собою на громадські віча, в гості до знайомих, для участі в сімейних святах — до близьких і знайомих. Крім того, вже в цей період дитина знайомиться з обрядовими масовими дійствами тощо. Згодом вона приєднується до таких акцій і з власної ініціативи. Всі вони спонукають до роздумів та до соціального самовизначення. Добре, якщо батьки чи вчителі супроводять таку участь дитини в духовному житті громади доброю розмовою про їх сенс і допомагають їй виробити власне ставлення до них. Така участь дитини буде особливо корисною для її духовного і соціального розвитку, якщо вона не лише спостерігатиме все навколо, але й братиме в цих заходах безпосередню участь. "Життя в світі громадських інтересів, — писав В. Сухомлинський, — відкриває перед людиною, що формується, справжній зміст добра і зла" (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 235). Учитель і батьки зможуть залучати дитину до догляду за історичними пам'ятками, впорядкувати могили людей, що віддали своє життя за нашу свободу, тощо. Дитячі та юнацькі організації. Оцінюючи виховний та розвивальний потенціал дитячих і молодіжних організацій, доцільно найперше виходити з їх поділу на елітарні організації та різні організаційні форми виховної роботи, що часто трактуються як "організації". Перші з них — елітарні — мають здебільшого чітку організаційну структуру, достатньо виразну моральну чи ідеологічну спрямованість. Юнаки і дівчата, які залучаються до них, у більшості випадків проходять певний іспитовий етап та беруть на себе певні обов'язки. Взірцем такої організації є українська скаутська організація "Пласт", заснована в 1911 р. Петром Франком, Олександром Тисовським та Іваном Чмолою. Вона має на меті сприяти вихованню і розвиткові еліти нашої нації, а тому передбачає широку систему релігійних, морально-етичних, патріотичних організаційних та фізичних вимог до своїх членів. Усупереч заборонам з боку колишньої польської влади та більшовицького режиму, організація зберегла себе (у діаспорі), а з 1991 р. офіційно відновила свою діяльність в Україні. Особливістю діяльності "Пласту" (у 2004 р. налічував понад 12 тис. членів) є збереження традиційних засад українських пластунів (плекати вірність Богові й Україні, допомагати іншим, працювати над власним удосконаленням) та орієнтація на державотворчі завдання. До елітарних організацій загально патріотичного спрямування також належать Спілка української молоді, заснована в м. Києві 1926 року, та українське дитячо-юнацьке товариство "Сокіл", засноване у м. Львові 1894 року. Так само як і "Пласт", ці дві організації піддавались репресіям і заборонам, але були відроджені на початку 90-х років минулого століття. У минулому десятилітті помітні спроби утворення й інших елітарних організацій, зорієнтованих на дещо вужчі й конкретніші завдання політичного, релігійного, соціального, екологічного характеру тощо. Вельми помітною на політичному небосхилі є сьогодні молодіжна організація "Пора", що ставить перед собою мету очищення нашої влади від корупції, та "Студентське братство". Крім того, кожна з політичних партій прагне сьогодні мати своє молодіжне крило ("Молодий рух", комсомол та ін.). Проте часто дитячими організаціями називають себе деякі характерні форми виховної роботи. Такі організації виникають у школі здебільшого під керівництвом учителів; до них залучають усіх дітей. Вони ставлять собі за завдання виховання в своїх членів громадянських якостей. Сьогодні такі організації здійснюють свої завдання в межах школи чи регіону. Характерними серед них є "Молода Січ", ідеологія якої — виховання лицарського духу і патріотизму нашої молоді. Ця організація започаткована 1993 року , зокрема, у м. Кіровограді (СШ № 27), під керівництвом покійного Івана Каюкова, набула поширення в багатьох школах, передусім завдяки науковим зусиллям проф. Ю. Руденка, С. Стефанюк та ін. ("Освіта", 1999, 25 серп. — 1 вереси.). Іншою такого ж типу організацією є "Сокіл". Хоча вона і заснована 1894 року (у м. Львові) як елітарна, сьогодні вона відроджується найперше як форма виховної роботи зі школярами (див.: Роман Расевич. Молодіжне товариство "Сокіл". — Тернопіль, 2000). У багатьох школах робляться спроби відродити піонерську організацію. У 1990 р. утворена Спілка піонерських організацій України (СПОУ). Будучи правонаступницею колишньої піонерії, вона і сьогодні своїм гаслом обирає "За Батьківщину, добро і справедливість!", яке, звичайно, у минулому могло би бути потрактоване як буржуазно-демократичне. Нарешті, сьогодні в Україні існує чимало і неформальних (не визнаних юридично) організацій, рухів і груп, які виникають стихійно під впливом різних життєвих обставин, різних культурних та субкультурних течій тощо. Серед них можна назвати: "хіппі" (в Україні з 1972 р.), "репери", "рейвери", "байкери", "панки", "скінхеди", "хакери", "кришнаїти" та ін. Важко перебільшити виховне та розвивальне значення участі дітей та підлітків у діяльності громадських організацій. Успіх більшовицької системи виховання, зокрема, Г. Ващенко пояснював двома обставинами: по-перше, догматичністю (однозначністю) ідеології; ніщо тут не ставилось під сумнів, виховання здійснювалось у формі індоктринації, а тому швидко входило у нездатну ще до опору свідомість дитини; по-друге, великою увагою більшовиків до виховання, власне, молоді. Старе покоління, на думку Леніна, повинно було зруйнувати "старий світ", а молоде — побудувати "новий". Сьогодні інші часи й інші завдання. Вони потребують іншого підходу, але не меншої уваги. Зважимо лише на деякі педагогічні рекомендації в цій ділянці. 1. Вплив громадських організацій на життя, на світогляд та розум дитини і підлітка дуже залежить від того, чи вони самі, власною волею готові долучатися до таких організацій, чи їх "заганяють" туди масово, під тиском ззовні, зокрема з боку школи. Усе тут залежить від нашого розуміння змісту і процесу виховання. Очевидно, що орієнтація на власні зусилля і прагнення дитини у цих ситуаціях обіцяє більший ефект і кращі наслідки. Бо "...всяка справа, затіяна самим учнем на свій власний страх, виконана власними засобами і силами, виявляє найблаготворніший вплив на характер, заохочує людину, збільшує довір'я до власних сил, мужність, спонукає і на майбутній час до самостійних справ", — писав відомий російський педагог П. Каптєрєв (Каптерев П., 1982, с. 89). У такому долученні молоді до громадської організації на основі власного волевиявлення — шлях до громадянського суспільства, справжня школа демократії. 2. Молодь від природи має схильність об'єднуватись у спільноти, групи і ватаги, в тому числі й з метою протистояти старшому поколінню, домагатись власного впливу на своє життя. Вона хоче самоствердитись, зміцнити свою соціальну значущість. Такі об'єднання не завжди мають позитивний зміст. Потребу самовизначення іноді мають у своїй основі навіть банди і асоціальні групи. За всіх випадків вияву такої молодіжної активності працювати слід з ними, а не проти них. Такою повинна бути і державна політика. У молоді варто зміцнювати почуття господаря власного життя, але водночас намагатись повернути її активність у річище соціально прийнятної поведінки. Помітною опорою тут може бути спорт та інші форми фізичного розвитку юнаків. 3. У громадському житті нашої молоді виявляють себе як позитивні, так і негативні риси нашого українського характеру. Участь підлітка у діяльності громадської організації, потреба підпорядкування себе вимогам її статуту і громадської думки — надійний засіб подолання нашої схильності до індивідуалізму, а відтак через розвиток соціальної активності до нарощування екстравертності в характері. 4. На особливу увагу заслуговують молодіжні організації, що своїм завданням обирають служіння високим цілям, зокрема ті, чия діяльність має національно-патріотичну спрямованість. Такою свого часу, наприклад, була організація "Юнаки", яка підпільно діяла в період Другої світової війни. "Захоплення якоюсь високою ідеєю, — писав Г. Ващенко, — виключає... егоцентризм і дає можливість критично поставитись до власних учинків і думок" (Ващенко Г., 2003, с. 29). 5. Трактуючи завдання української молоді й українських молодіжних організацій в сучасному житті, Г. Ващенко наголошує найперше на потребі подбати про розвиток національної свідомості. Це завдання диктується минулим і сучасним нашого народу. На його думку, людину не можна визнати за повноцінно виховану, якщо вона, будучи фізично здоровою і розумово розвинутою, використовує свої здібності й знання лише в своїх особистих інтересах і забуває про свій народ (Там само, с. 171). Вихована людина велику мету визволення свого народу робить своєю власною метою і в досягненні її відчуває радість і власне щастя. Егоцентрику чужі такі почуття і така спрямованість мислення. 6. Григорій Ващенко завжди стояв близько до молоді й прихильно та з великою надією ставився до неї. На його думку, недовірливе ставлення може дуже нашкодити українцям у їх боротьбі за незалежність. Він виступає проти того, щоб українській молоді приписувати вузький егоцентризм, відсутність ініціативи і широких поглядів на життя (Там само, с. 148). Сьогодні, після подій Помаранчевої революції й участі в ній нашої молоді, ці погляди Г. Ващенка знайшли повне підтвердження. Наша молодь продемонструвала, що вона має загострене почуття справедливості, незламаний хребет і готова відстоювати інтереси власного народу. Йдеться, отже, про довірливе став лення і оптимістичний погляд на її роль у перспективі нашого державного розвитку. "Молодь має великі запаси енергії і завзяття, — писав Г. Ващенко. — їй властиві ініціатива і палкі поривання" (Там само, с. 165). Варто зазначити, що розвиток молодіжного руху в останні роки набуває в нас все виразнішого патріотичного забарвлення. Виклики часу і виховання. Навряд чи варто доводити, що сучасна педагогіка стикається і з такими проблемами, яких не знала ніколи раніше — найперше в ділянці соціального виховання молоді. Так звана сексуальна революція, пияцтво і наркоманія в цілому світі, а надто в "цивілізованих" державах набули такого поширення, що педагогічна наука і школа почувають себе розгублено. Не маємо тут можливості вдаватися до детального аналізу ситуації, а тому проілюструємо її деякими даними з праці М. Красовицького, де висвітлюються проблеми морального виховання молоді в США (Красовицький М., 1998). Ці дані мають сенс не тому, що вважаємо цю державу взірцем суспільного устрою для України. Радше йдеться лише про певне застереження. Так, сучасний стан сексуальності серед підлітків трактується в США як "сексуальна історія". Планка вступу в статеве життя знизилася до 12 років і, як наслідок, 70 % дівчат до закінчення школи вже мають досвід сексуальних стосунків. Вагітність 12-річних Президент Клінтон оголосив національною катастрофою. За даними згадуваного автора, в одній із шкіл Чикаго кожна третя дівчина була вагітною; 2 млн. підлітків мають венеричні захворювання; 1 млн. школярок вагітніють щорічно. Очевидно, що все це позначається і на стійкості родини, про що вже йшлося вище. Додамо лише, що сьогодні в неповних сім'ях живуть 35—40 % американських школярів, а серед афроамериканців — 80—90 %. В атмосфері сексуальної розбещеності американські педагоги та школа навіть і не ставлять питання про потребу сексуального саморегулювання людини, про будь-яке її самообмеження і виховання стриманості (це суперечило б ідеї "прав людини"!). Натомість дітей навчають практики "безпечного сексу" (використання протизаплідних засобів, запобігання венеричним захворюванням, СНІДу, попередження сексуального насильства тощо). У деяких школах перейшли навіть до безплатної роздачі презервативів. Іншими "дарами цивілізації" в США є схильність підлітків до вживання наркотиків та алкоголю. Не вдаючись до конкретних даних, зауважимо тільки, що в усіх випадках жахливі наслідки технічно передового суспільства поєднуються, з одного боку, з гіпертрофованим культом прав людини, з демократією, доведеною до абсурду, а з іншого— зі шкідливою функцією телебачення. І саме тут причина того, що зусилля виховників спрямовуються не на оздоровлення виховання, а на розробку "інструкцій", як протистояти сексуальним домаганням, "кодексів" сексуальної поведінки тощо. Мішанину з культу насолод і прав людини ("маю право розпоряджатися своїм тілом, як хочу") пропагує телебачення, на яке педагогіка жодного впливу не має. Тут діти можуть поділитися "досвідом" свого сексуального життя, обговорити якість різних наркотиків, а відтак засвоїти не лише "кримінальний азарт", але й технологію бандитизму, підігріти інтерес до сексу, ставитися до вбивства як до чогось нормального тощо. Навіть американські педагоги, звиклі до витівок засобів масової інформації, вважають, що тепер дає про себе знати масовий сексуальний психоз, що ними розпалюється (Красовицький М., 1998, с. 41). Дослідження ситуації виховання в американських школах дає підстави також констатувати очевидну недооцінку духовного впливу на молодь. І навіть більше: тут взагалі характерна недооцінка ролі виховання як спеціальної педагогічної діяльності, найперше школи. Нарешті, варто зазначити ще один факт: в американському суспільстві завжди існує тісний зв'язок між сексуальною розбещеністю, наркоманією та насильством. Внутрішня сутність цих явищ зводиться, врешті-решт, до антропоцентризму, що проростає на гіпертрофії прав людини. За таких обставин, хоча американські педагоги і роблять певні намагання протистояти злу, нерідко висловлюються за повернення до духовних засад виховання і навіть дискутують про можливість обов'язкового викладання релігії в школі, — все ж тут вони виявляються безсилими (Там само, с. 44). Мало маємо підстав пишатися тим, що у нас ситуація набагато краща. Зрештою, навряд чи коректно взагалі зіставляти успіхи та прорахунки сучасної педагогіки США і України: бо це суспільства різної історії й різної природи. Відтак чи можна ототожнювати описану вище ситуацію з вихованням молоді в США і в таких розвинутих державах Європи, як Голландія, Австрія, Швеція чи навіть Німеччина? Усе це — предмет для спеціальних роздумів. Для себе виведемо з цього лише очевидну застанову: сьогодні ми "на старті", на початку шляху до цивілізації. Та чи не повинна описана вище ситуація слугувати нам застереженням чи бодай спонукою до роздумів? Чи цю цивілізацію ми збираємося наздогнати ? І чи туди нас має вести наша дорога? Спроба відповісти на ці запитання випливає з самого вибору стратегії нашого виховання, про що йшлося в першій частині цієї праці. Тут лише конкретизуємо відповідну точку зору стосовно названих вище "дарів цивілізації". Усі вони, як стає очевидним, мають спільне коріння і зводяться до одного: глибинна втрата засад духовності й домінування антропократії, втрата людиною умінь знайти насолоду в духовному і тотальне прагнення її до насолод примітивних, тілесних. І вина тут не педагогіки і не школи: все це йде від хвороб суспільства, від глобального процесу його "матеріалізації"" і "оскотинювання". За цих умов, яким би химерним не видався заклик (у тому числі й американських педагогів) щодо повернення до духовності та ідеалізму, прислухатися до нього необхідно, бо іншої перспективи немає.